День 22 30 січня

Готель, у якому ми жили в Чітторгарху, був одним із найгірших за всю нашу подорож. Галасливий, номери дуже брудні й старі. По готелю тиняються якісь дивні люди, дядько на рецепції неприємний. О 9 ранку він вирішив нам подзвонити й нагадати, що сьогодні ми виїжджаємо з готелю, і це при тому, що розрахункова година в готелі о 12…. Рівно о 12 ми з полегшенням покинули готель.
У нас був заздалегідь куплений квиток на поїзд до Бунді, до якого залишалося 3,5 години.
Поки ми стояли на вокзалі й думали, чи не спробувати нам поїхати раніше автобусом, до нас підійшов нав’язливий тук-тукер і погодився відвезти нас на автобусну зупинку за 30 рупій. Тук-тукер поводився дивно, підійшов із нами до каси, де нам повідомили, що автобусів до Бунді немає, а потім то чи жартома, то чи серйозно пропонував довезти до Бунді на тук-туку за 2000 рупій.
Їхати до Бунді ми відмовилися, але попросили його відвезти нас назад на залізничну станцію.
На залізничній станції ми побачили окремий будиночок, тут продавали квитки, а ще там було прохолодно, чисто й була розетка – тут ми вирішили чекати поїзда.
Поїзд приїхав вчасно, цього разу їхати нам треба було зовсім недовго, 2 години, і їхали ми вперше у вагоні класу «сліпер»(sleeper). Ці вагони – для бідних індійців, тут, як і у вагонах 3 класу, по шість полиць у купе, але немає постільної білизни, і люди їздять помітно бідніше.
Навпроти чоловіки спочатку їли банани й кидали шкірки просто під ноги. Потім узялися за смажений арахіс у шкаралупі, яку вони теж викидали просто на підлогу. Незабаром уся підлога була вкрита шаром арахісової шкаралупи та бананових шкірок…
Та що й казати – сміття індуси не привчені викидати. Мабуть, найбільше мене здивував поліцейський – солідний дядько, у формі – коли допив чай, викинув пластиковий стаканчик на узбіччя…. Ще згадується, коли нас привезли на автобусну зупинку перекусити. У центрі стояло сміттєве відро, але при цьому ніхто, крім нас, ним не скористався. Навіть хлопець-студент пристойного вигляду, з яким ми перекинулися парою слів до цього, з’ївши чипси, полінувався пройти два метри до відра – а викинув пачку з-під чипсів собі під ноги…
Тим часом за вікном пейзажі змінювалися один за одним. То пропливали повз дикі землі з пальмами, то доглянуті поля з чимось соковито-зеленим. А потім почалося справжнє кам’яне плато. Практично без рослинності й зовсім без ґрунту – суцільна кам’яна плита, в якій лише вода була здатна залишити слід у вигляді химерних вигинів…
У цій же кам’яній товщі був проритий вузький коридор для поїздів.
Час промайнув досить швидко, сліпер виявився не таким страшним, як мені думалося, особливо вдень. Коли ми приїхали в Бунді, вже сутеніло…
Поки ми виходили з вагона, я помітила жінку європейського вигляду. Вирішила поцікавитися, чому вона подорожує сама. А на запитання, звідки вона, з’ясувалося, що з України.
Залізнична станція в Бунді знаходиться досить далеко від центру міста, приблизно за 6 км. У тук-туку ми їхали втрьох. Дивовижна жінка на ім’я Ольга, у 51 рік вирушила самостійно подорожувати Індією. Дуже позитивна людина, з таким захватом розповідала, де вона побувала. Маршрут вона обрала приблизно такий самий, як і ми. Ольга розповіла, що раніше вони з чоловіком жили дуже добре, а 10 років тому шикували в Індії в королівських готелях Агри та палацах Джайпура.. Нині ж вона залишилася без роботи й вирішила поїхати в таку ось економну подорож. Чоловік цю її затію не підтримав і залишився в Києві, де дуже переживає за неї, а вона шле йому захоплені смски з такої далекої й дивовижної країни.
Тук-тук довіз нас до гестхаусу, в якому Ольга мала намір оселитися. Дивно, що готелі вона не бронює заздалегідь, як ми, а просто приходить у намічені місця й обирає, торгується – таким чином жити їй вдається дуже дешево.