Бунді-форт Тарагарх
Перша подорож до Індії, січень 2015
Вранці довелося попрощатися з нашим запашним готелем-палацом і вирушити на пошуки дешевшого житла. Шкода було виселятися з такої краси, але часто так теж жити не можна – краса набридає і перестає тішити.
Тож ми пішли в один із гестхаусів, який бачили вчора, з приємним господарем.
Вільним у нього виявився один-єдиний номер, на останньому поверсі, зовсім невелика кімнатка, зате з вікнами, що виходять на озеро, і великим підвіконням для сидіння. Ванної кімнати в номері не виявилося, але зате ціна відповідна – 350 рупій за номер (близько 110 грн). Що майже в 4 рази дешевше, ніж наш номер у палаці. Близько півгодини довелося почекати, поки номер приберуть. У цього гестхаусу є красиве кафе на березі озера, ми там сиділи й грілися на сонечку.
Потім зібралися й пішли у форт, як і планували вчора. Погода була чудова, сонячно. Вовчий припустив, що тут пустельний клімат — удень уже спекотно, а вечорами холоднеча.
Ми начиталися коментарів про страшних диких мавп, які кидаються на туристів у форте. Тому за порадою бувалих там людей знайшли на території саду нашого готельчика дві добротні палиці. Наша процесія м по вулиці Бунді викликала в індусів схвальний сміх.
Квитки купили в тій самій касі, де вчора купували квитки до палацу. Піднялися спочатку до входу в садок, де вчора вже були, далі крута кам’яна стежка веде у форт. Індус перевірив квитки й оцінив палиці
-Від мавп?
-Ага
-Молодці, молодці (сміється). Гарні дубини!
По дорозі до форту на руїнах будівлі сидить сімейка мавп. Добре, що ми з дубинками.
Проходимо перші відкриті ворота у форт, за ними ще одні — зачинені, лише маленькі дверцята внизу відкриті — пролазимо. Йдемо досліджувати форт. У тих самих відгуках читали, що форт людям не сподобався. Ми так і не зрозуміли чому.
Форт, весь зруйнований, зарослий деревами — але дуже захопливий і цікавий. Ми там стільки всього знайшли.
Триступінчасті колодязі — це такі великі кам’яні колодязі, всередині яких химерним чином розташовані сходи.
Здається, у тих спорудах буває дуже мало туристів.
Кілька будиночків із дивовижними малюнками — такими ж, як ми бачили вчора у палаці. Але як же дивовижно побачити такі настінні розписи в покинутих будинках, практично в глухих хащах.
Найбільша й найпопулярніша серед туристів головна будівля форту теж вражає. Це невеликий палац Рані Махал, збудований спеціально для дружин правителя.
Тут як і у палаці великий зал із колонами, фігурними арками і подекуди ще збереженими красивенними розписами на стінах. На підлозі в деяких місцях залишилися красиві орнаменти з плиточок.
З форту відкривається приголомшливий вид на місто і палац Гарх – звідси видно прекрасний зелений острівець саду і ніби то парячі в повітрі мереживні балкончики з дивовижними за формою куполками.
З протилежного боку від головної будівлі форту розташований храм Шиви — зверху прикрашений чудовою альтанкою. На стінах форту і в деревах уздовж стежки, що веде до храму, сидять мавпи, від малого до великого. Поводяться вони більш-менш спокійно, принаймні на нас не кидалися. Усередині храму — вівтар і статуя священної корови, що сидить, — схожих корів ми вже бачили. Вовчий осідлав корову, а потім ми зробили спільне фото на корові, яке, щоправда, вийшло не дуже добре — але було весело.
На той час я вже, звісно, втомилася, а ще хотілося їсти. У форті ми пробули три години.
Достатньо пожити в містечку день, і вже знаєш, де треба пити чай, а де смажать смачні пиріжки. Ми вирушили до вже знайомого нам чайника, який варив смачний і дешевий (5 рупій за склянку) масала-чай. Випивши по 2 чашечки (щоправда, вони тут зовсім не великі), ми вирушили до крамниці по сусідству, де вчора їли смажені пиріжки. Поруч із нами сидів на лавці нічим не примітний індус. Коли ми перед їжею почали дезінфікувати руки санітайзером — він розвеселився, англійською практично не говорив — хотів дізнатися, чи подобаються нам пиріжки. Кажу, так, чудові пиріжки. Виявилося, це господар цього закладу, спостерігає, як процвітає його бізнес — місце популярне серед місцевого населення, весь час хтось підходить і купує гарячу випічку.
Далі у нас за планом був найбільший ступінчастий колодязь у Бунді, Raniji ki Baori.
По дорозі до нього ми побачили два однакових колодязі Nagar Sagar — видовище вражаюче, навіть попри те, що зараз замість води в колодязях сміття… Вхід у Raniji ki Baori коштував по 70 рупій з людини, тож ми, подумавши, вирішили не йти. Можливо, і дарма, кажуть, це один із найвідоміших колодязів такого типу в Раджастані, глибиною 46 метрів. Але ми вже втомилися від вражень і вирішили, що на сьогодні досить.
По дорозі додому купили бананів, заварки, зубної пасти й поповнили запаси печива. В принципі купити щось стандартне в Індії не становить труднощів. Супермаркетів тут практично немає, ми були в трьох за всю нашу подорож, але й особливої потреби в них немає. Тут дуже багато маленьких крамниць, де продають усе — починаючи від мила й закінчуючи шоколадом. Дуже зручно, що на будь-який товар у таких крамницях ціна фіксована — вона пробита на упаковці самого товару.
А ще по дорозі додому бачили якусь святкову процесію. Індійці веселилися на повну, грала музика, музиканти били в барабани.
Додому ми повернулися близько п’ятої вечора, втомлені, але задоволені. Випили чаю, сиділи на нашому підвіконні. Сонце повільно згасало, а разом із тим наставали холоди.
