До автобуса домчалися на тук-туку. Уже за відпрацьованою схемою зловили тук-тук на дорозі, і Вовчий з ним доторгувався до 50 рупій. Було лише 7:10, і чоловічок у віконці з продажу квитків відмовився нам продавати квитки так рано, мовляв, повертайтеся за 15 хвилин до відправлення автобуса. Автобус відправлявся о 8. Ми блукали автовокзалом туди-сюди. Випили маленьку порцію чаю. Купили печива. Близько 7:40 спробували купити квитки ще раз, цього разу вийшло. Два квитки коштували 274 рупії. Наш автобусик уже стояв, ми про всяк випадок уточнили у водія, чи їде він до Ранакпура, і забралися в автобус. Автобус виявився комфортним, з м’якими зручними сидіннями, хоч на вигляд був доволі лячний.
Першу годину їзди було холодно, водій чомусь їхав із відчиненими дверима.
Потім усе-таки зачинив, стало тепліше. Коли виглянуло сонце, стало зовсім тепло.
Невдовзі ми навіть виїхали на платну дорогу, виявляється, в Індії теж є щось на кшталт автобанів. При в’їзді, як у Європі, шлагбаум і скляні будочки зі збирачами грошей.
Потім з’їхали на курну сільську дорогу.
Було таке відчуття, ніби ми повернулися на 10 років назад, ще тоді, коли колесили по Україні автобусами. Пейзаж за вікном був місцями майже український.
Було добре і спокійно. В автобус заходили й виходили різноманітні індуси, дядьки з красивими червоними тюрбанами на головах, дівчата, закутані в прозорі різнокольорові шалі, бабуся з круглою сережкою в носі, яка ховала гроші в вузлик із шалі.
Здавалося, я стала частиною цього світу, відчувалася якась умиротвореність і радість.
Просто безпричинна радість, не від чогось конкретного, а просто така радість, коли добре від того, що ти є, поруч є Вовчий, світить сонце, а ти їдеш в індійському автобусі, і все це здається наполовину казкою, наполовину бувальщиною.
Автобус зупинився при вході до храму. Одразу ж при вході я побачила вказівник на їдальню. Вирішили піти розвідати, що за місце — їдальня в храмі. При вході до їдальні зняли взуття, купили два квитки по 50 рупій з людини на необмежену їжу. Обслуговуючий персонал вказав нам, куди сідати — на лаву за довгим столом. У залізну пласку миску вони накладали їжу — рис, коржики, смажену капусту, а в маленькі мисочки налили соус і підливу з сочевиці. Маленькі смажені коржики виявилися дуже смачними, схожими на порожні чебуреки. Тож до рису я не доторкнулася, а все наминавала коржики, один за одним, а чоловіки розносили їжу й усе підкладали. Ще сподобалася капустка. Вовчий з’їв рис і за себе, і за мене, здається, на нас напав жор у цій дивовижній їдальні. Поки ми їли, до нас підійшов чоловічок, як завжди, запитав, звідки ми, кажемо — з України.
Він дуже зрадів, каже, чи можна попросити вас про допомогу, мені треба перекласти деякий текст. Ну ми погодилися, він пообіцяв чекати нас біля виходу.
Наївшись, ми задоволені вийшли з їдальні, і тут нас уже чекав чоловічок.
Повів нас на лавочку за стіл, приніс рюкзак, набитий різними блокнотиками.
Виявилося, що звуть його містер Чохан і він займається медитаціями, йогою та аюрведою. А в блокнотах були написані від руки різні подяки від різних людей з усього світу, з Канади, Європи, Росії та України. Містер Чохан хотів, щоб ми переклали йому деякі російські тексти англійською, а також допомогли вибрати головне в цих текстах, щоб потім опублікувати це на свій сайт.
Читаючи коментарі різних людей, навіть не вірилося, що переді мною така дивовижна людина. Усі писали, що, приїхавши до Індії, довго шукали хорошого вчителя, і лише містер Чохан зміг допомогти. Він спочатку проводить консультацію, на якій дізнається про Ваші проблеми, як фізичні, так і душевні. Усі писали, що містер Чохан сам здогадується про Ваші хвороби, без натяків. Потім пропонує терапію та індивідуальну йогу з медитаціями. Багато хто писав, що ці пару днів, проведені з містером Чоханом, кардинально поліпшили життя.
Ще писали про те, що містер Чохан відкриває й очищає чакри.
Що не кажи, звучить заманливо, хочеться ж почуватися краще й здоровіше.
Сам містер Чохан зізнався, що гроші за свої послуги бере. Коштує це 50 євро, щоправда я так і не зрозуміла за що — лише за консультацію чи за все разом. Гроші він почав брати після того, як вирішив відкрити свій ашрам, неподалік від Ранакпура.
Усе запрошував відвідати його ашрам, казав, що йому дуже важлива моя думка і, можливо, я щось пораджу. Їхати в ашрам не дуже хотілося. Якось я була не дуже готова до такої зустрічі.
Хоча спілкуватися з містером Чоханом мені сподобалося.
Ми провели з ним пару годин, він багато разів запрошував до себе в ашрам, обіцяв навчити готувати чапаті й безкоштовно нагодувати вечерею.
Але, як і під час спілкування з будь-яким індусом, я не могла повністю довіритися цій людині, хоч і бачила дуже багато справді позитивних коментарів, та й сам містер Чохан справляв дуже приємне враження.
Але все одно не полишало відчуття, що мені щось намагаються продати. Причому досить успішно, бо сходити до нього на консультацію мені вже захотілося J
Зрештою він сказав, що завтра їде в Удайпур, ми теж збиралися вранці в Удайпур і погодилися поїхати на його машині разом. Домовилися про зустріч вранці на тому ж місці…
