Їзда в державних автобусах в Індії, особливо на далекі відстані, іноді досить виснажлива. Людей набивається багато, вони з клунками намагаються пробратися у вузькому проході. Відстань у 200 км ми подолали за 5 годин – автобус зупиняється в кожному маломальському селі. Ймовірно, треба питати в касі про наявність автобусів-експресів.
Вода, яку ми похапцем купили перед посадкою в автобус, виявилася якоюсь протухлою. Вона неприємно пахла, була гіркою на смак, а при детальному розгляді ми й зовсім побачили, що в пляшці плаває безліч незрозуміло чого молочно-брудного кольору, схожого на пластівці. Добре, що зробили ми лише по невеликому ковтку…. Зазвичай до купівлі води ми підходимо більш свідомо.
Ледве доїхавши до Джайпура, ми вийшли на головній автостанції міста. Тут же до нас підлетіли індуси й навперебій почали пропонувати хто таксі, хто готель, хто якісь тури. Слухати вони нас не бажали, говорити їм про те, що готель у нас уже заброньований, виявилося абсолютно марно. Вони наполегливо йшли слідом. Один довів нас до дверей нашого готелю і заспокоївся, лише побачивши роздруківку з бронюванням. Такого натиску й настирливості ми не зустрічали ще в жодному місті… Ось вам і туристичний Джайпур.
Переглянувши три варіанти номерів у готелі, поселилися. Вікна в номері толком не було (не рахуючи невеликого віконця з видом у стіну). Інтернет після кількох розбірок із дядьком на рецепції з горем навпіл запрацював – але вже дуже повільний для такого великого міста. Вода в душі була якась ледь тепла… Як правильно прокоментував Вовчий – одразу видно, що готель робив жлоб.
У номері холоднеча, як у печері – хоча на вулиці спекотно. Ми вирішили, що якщо в кімнаті немає вікна, вона приречена на постійну мерзлоту.
До темряви залишалося близько години, і ми вирішили оглянутися, що діється в околицях готелю. Лише нам варто було вийти з готелю, як знову звідки не візьмись почали чіплятися водії тук-туків, велорикші та всякі підозрілі особи. Наш готель знаходиться прямо біля автовокзалу – мабуть, не найвдаліше місце розташування, звідси й така кількість усякого роду «продавців».
Хотілося їсти, і ми купили смачні смажені міні-пиріжки, які ми вже купували в Чітторгарху. Тут вони виявилися навіть смачнішими - хрусткі та з перчиком.
Перекусивши, сидячи на сходах якоїсь занедбаної будівлі, рушили далі в путь, толком не розуміючи, куди і навіщо.
Погулявши навколо та біля, вирішили повертатися в готель – робити тут було явно нічого. Я помітила магазин, де продавали пиво – запитали про ціну – вона виявилася дуже лояльною – 85 рупій за пляшку пива (раніше ми купували за 110). Купили пляшечку. Вирішили загорнути її в мою фліску, щоб пиво не сильно нагрілося, поки ми доберемося до готелю, чим дуже розсмішили продавців магазину.
По дорозі зайшли в кондитерський магазин з величезним різноманіттям усяких солодощів і тістечок. Купили там трохи різного печива, може, підемо туди завтра за тістечками, замість святкового торта.
Потім забрели в пристойного вигляду ресторан із нормальними цінами і на славу повечеряли супом, палак паніром і коржами. Усе було досить смачно (правда, найсмачніший палак панір, який ми їли з мідного горщика в Удайпурі, поки так ніхто й не перевершив) і вийшло дешевше звичайного.
Суп, правда, виявився трохи незвичайним, вирішили, що з нас досить і просто спробувати його один раз. Він був густий і напівпрозорий із дрібно порізаними різними овочами – капустою, грибами, перцем.
Вечір коротали в інтернеті…
Мені хотілося додому. Вовчий запропонував подарувати мені на день народження квиток назад до Києва.
Настрій був якийсь невеселий. Навіть толком не зрозуміти чому, ніби всередині мене з’явилася якась важкість, і щось тиснуло, не дозволяючи розслабитися й плисти за течією.
