До приїзду автобуса ще залишався час, і ми пішли шукати їжу, знайшли апетитні солодощі. Купили, я вигадала, що це буде святковий торт – солодощі красиво запакували в коробочку.
Потім довго їхали до Бхавнагара, приїхали під вечір, сонце майже сховалося, а заброньованого готелю у нас не було. Є в цьому якась безпорадність – приїжджати ввечері в незнайоме місто, де тебе ніхто не чекає, навіть найзахололішого готельчика… Мені чомусь у такі моменти дуже неспокійно завжди, хоча багато мандрівників пишуть, що звикли шукати готелі на місці.
У нас у навігаторі було кілька готелів – ми вирушили до першого, найближчого до автобусної зупинки, Sun ‘n’ Shine. Він виявився дорогим за нашими мірками (2300 рупій за номер). Ми побачили вказівник на готель Vijay Palace, і Вовчий запропонував сходити подивитися на нього. Готель розташовувався на 2 поверсі якогось похмурого будинку. На ресепшені сиділа індуска, вона нам повідомила, що є один вільний номер, коштує 800 рупій. Номер був нормальний, новий ремонт, нові меблі. Тільки готель був схожий на прохідний двір – коридором туди-сюди снували якісь незрозумілі люди, було дуже шумно. Ми вирішили піти подивитися ще готелі. Дійшли до готелю BlueHill – там номер коштував 1500 рупій, Вовчий повідомив, що це дорого. Біля BlueHill був ще один готель – не запам’ятала назву – на вигляд занедбана неохайна будівля, однак двері були відчинені і на рецепції сиділо двоє хлопців. При вигляді нас вони викликали свого начальника – приємного на вигляд дядечка, який знав, де знаходиться Україна і що у нас зараз війна. Сказав, що номер коштуватиме 600 рупій, попередив, що там усе дуже старе, але ми вирішили подивитися. Кімната, звісно, була пригнічуючого вигляду. Крізь великі вікна ледь проникало світло – вони були вкриті рівномірним шаром пилу, у туалеті ледь висіла іржава трималка для туалетного паперу, фарба на стінах здулася й обсипалася – це те небагато, що вдалося охопити поглядом за кілька секунд. Другий номер виявився ще гіршим, і ми вирішили тікати з цього Богом забутого місця. Вирішили повернутися до індуски, у Vijay Palace. А коли прийшли, вона, розвівши руками, сказала, що номер щойно зайняли – і справді при нас вона сканувала паспорти якихось хлопців-індійців, які зібралися навколо стійки реєстрації.
Мда, ось чому я не люблю шукати готелі на місці, особливо коли приїжджаєш у місто ввечері – а на вулиці вже остаточно стемніло. Однак, коли вже здавалося, час було впадати у відчай – тітонька сказала, що може віддати нам свій номер за ту саму ціну. Сам по собі номер був такий самий, хіба що меблів було менше. Ми погодилися. Нам принесли постіль, ковдру і рушник. Ще трохи хтось стукав у номер і намагався щось знайти, але невдовзі всі вгамувалися і ми могли розслабитися. Хотілося їсти, ми вийшли на вулицю в пошуках хоч якоїсь їжі, однак нічого, крім індусок, які смажили коржі просто сидячи на дорозі, не знайшли. Купили банани, кілька пачок печива і води. Ще на вечерю нам належали святкові солодощі, які продовжили з нами довгий шлях. Солодощі виявилися смачними, як пояснив чоловічок – роблять їх із молока – і справді вони чимось віддалено нагадують сир із різними добавками.
Так ми й відсвяткували день народження Вовчого – сидячи в дивному готелі, дивилися фільм про Мекку, їли індійські солодощі й пили чай….
А завтра зранку у нас за планом Палітана.