Бхактапур-Нагаркот
Перша подорож до Індії, січень 2015
Вирішили встати раніше, щоб встигнути з’їздити в Нагаркот. Він зовсім недалеко, за 20 кілометрів. Кажуть, у Нагаркоті відкриваються чудові краєвиди на Гімалаї, а в сонячну ясну погоду можна розгледіти навіть Еверест.. Але з погодою нам не дуже пощастило.
Зранку ще було трохи сонячно, поки хмари повністю не затягнули все небо.
Автобус до Нагаркота ми знайшли без труднощів, біля штучної водойми, біля якої були в наш перший день. Ми дуже вчасно підійшли й встигли зайняти сидячі місця. На момент відправлення в автобус набилася купа народу. Вовчий поступився місцем непалці з маленькою дитиною, яка сумно й мовчки дивилася у наше вікно…
Дороги в Непалі дуже вузькі, не знаю, як водієві автобуса вдавалося розминатися на дорозі з іншим транспортом. Нагаркот знаходиться на висоті 1900 м, тож ми їхали вгору й угору.
Проїжджали повз справжній сосновий ліс…. Я так давно не бачила сосен, що в серці защеміло – ліс як в Україні. Згадалося, як ми палили багаття, смажили сосиски й запах соснових голок….
Їхали до переможного кінця, коли вже всі вийшли. Куди йти ми толком не знали. Гір зовсім не було видно, тільки туман і городи у вигляді терас. Повз проходили люди, вони явно кудись цілеспрямовано йшли – майже в усіх був пакет із їжею. Ми подумали, що нам туди теж треба.
Кілометра через два не складного підйому ми опинилися біля якоїсь залізної вежі, мабуть, з неї має відкриватися гарний краєвид, але не сьогодні…
Однак, схоже, що непальцям погода не була на заваді, вони розсілися на землі й влаштували собі пікнік. Тут було дуже багато людей, потім ми збагнули — сьогодні вихідний день, ще й день святого Валентина. Ось чому сюди їхало й ішло так багато молодих парочок.
Біля підніжжя вежі продають чай і смачні бублики з кукурудзяного борошна… Я згадала, як давно в дитинстві любила кукурудзяну кашу з молоком у Хусті… Непалка вправно смажила круглі бублики, виливаючи рідке тісто просто в палаючу олію через шийку пластикової пляшки.
Хмари згущувалися, і ставало дедалі похмуріше й холодніше. Ми повернулися до автобусної зупинки, сіли в автобус і поїхали назад у Бхактапур.
Біля озера з’їли чебуреки.
Потім учетверте, здається, пройшлися вулицею, де продавали чудових дерев’яних птахів. Продавці вже зустрічали нас із усмішкою. Вовчий дуже хотів такого, але ніхто не хотів продавати його нам дешево… Мінімум 50 доларів, і хоч ти трісни.
Коли стемніло, неосвітлена площа Дурбар нагадала мені якусь комп’ютерну гру, де в темряві треба пробиратися лабіринтами.. Дешеве кафе, яке ми знайшли на площі і в якому вчора вечеряли, сьогодні закрилося раніше часу. Довелося вечеряти в нашому готелі – вийшло дорого, а порція була маленька.
