Форт і гробниці Джунагадха
Перша подорож до Індії, січень 2015
О пів на п’яту ранку в Джунагадху темно і на вулицях практично ні душі. Тільки величезні туші корів бродять порожніми вулицями, та собаки. Жили ми не дуже далеко від вокзалу, вирішили пройтися. Так дивно було йти тихою безлюдною вулицею в Індії.
Готель знайшли без труднощів. Вхід до готелю був зачинений ґратами і склом, за яким було видно, як просто на підлозі в холі спить керуючий готелем. Постукали, покричали, керуючий прокинувся. Без проблем нас поселив, за що готелю Sapphire окреме спасибі.
Номери готелю розміщуються на 4 поверсі будівлі. Сам номер виявився просторим, з великим вікном. Простирадло було жахливо брудне, тож лягти на нього було практично нереально. Посумувавши, як індусам не соромно стелити такі простирадла, пішли на ресепшн готелю просити чисте. Керуючий уже вклався спати на своє місце на підлозі, правда прохання про постіль зрозумів і послав із нами свого помічника. Побачивши, де зберігаються чисті простирадла, щойно помічник пішов, ми вибрали собі ще одне нормальне простирадло для ковдри, чисті наволочки і рушник. Чисті — поняття в Індії, звісно, відносне. Усе одно все було в плямах — але хоч пахло порошком. Значить, прали хоч якось.
Постеливши все нове і чисте, сходили в теплий душ і вляглися поспати.
Прокинулися близько 11. Дуже хотілося кави. Почали шукати кип’ятильник — немає. Я страшенно засмутилася, для мене чай і кава в номері — це просто порятунок. Вовчий читав, що маленьких кип’ятильників в Індії практично немає і знайти такий — велика удача.
З таким ось нікудишнім настроєм і на голодний шлунок пішли гуляти містом. Недалеко від нашого готелю сіли випити індійського чаю з печивом.
Потім Вовчий потягнув мене до одного з ларьків, примовляючи — «Тут точно має бути кип’ятильник». Показали продавцю картинку, він дістав величезний кип’ятильник, щоб гріти відра води. Нам би менший — показуємо. Продавець став на табуретку і поліз шукати маленький кип’ятильник у дальніх закутках ларька. Знайшов! Ура! Я не могла повірити, треба ж — перший ларьок, і ми з кип’ятильником. Стало веселіше.
Йдемо далі, за планом першою пам’яткою в місті у нас були два мавзолеї. Яким же було моє здивування, коли перед моїми очима постали два абсолютно прекрасні занедбані будівлі – мавзолей Вазіра і мавзолей Махабата Макбара. Один був менший, але з чотирма витими мінаретами. Інший — більший, з безліччю куполів на різних рівнях.
Обидва напрочуд красиві, з різьбленням, арками, вікнами як у французьких соборів. На поржавілій табличці так і було написано – мавзолеї побудовані в 1892 році й поєднують у собі елементи європейської, ісламської та індуїстської архітектур. Спочатку ми, звісно ж, видерлися вузькими гвинтовими сходами на вершину одного з мінаретів. Ніколи ще не була в мінареті, Вовчий припустив, що більше й не буду. Потім пішли оглядати більший мавзолей. Позаду знайшли залізну драбинку, схожу на пожежну — вона вела на другий ярус мавзолею. Видерлися по ній, там виявилося ще три таких самих драбинки. Ми дерлися все вище й вище. І ось ми на самій останній терасі, навколо основного найбільшого купола. Звідси відкривається вид на мечеть, що стоїть поруч, і нетрі. Вдалині видно вежу з годинником. Дух захоплює, по-перше, від того, що так несподівано ми потрапили в таку занедбану красу, по-друге, від того, що скільки я вже у всіляких занедбаних будівлях — а в такій ще ніколи! Мавзолей уподобали голуби — тут їх повно. Усередину мавзолею ми не забралися — все забито залізними ґратами й зачинено на замки. Насолодившись красою місця, ми пішли далі.
Зазирнули в сусідню занедбану школу - красиву будівлю. Там до нас підбігла зграя дітлахів. Усі індуси від малого до великого чомусь питають, як нас звати. Це зазвичай перше запитання, а друге – звідки ви родом. Україну знає меншість. Зазвичай усі з подивом питають – де це. Європа – так індусам зрозуміліше.
Далі наш шлях лежав до форту. Ми йшли вуличками старого міста. І не переставали дивуватися – мало не на кожному кроці відкривалися все нові й нові краси. Покинуті, напівзабуті будівлі в напівісламському напівєвропейському стилі. Ось щось схоже на католицький собор із дзвіницею.
Майже у всіх вікнах залишилися різнокольорові вітражі. Ми роззиралися навсібіч, крутили головами, не вірячи в те, що може бути так красиво. А індуси, здається, або звикли до цієї краси, або просто не цінують її. Усі будівлі в дуже поганому стані.
Десь вони використовуються. В одній із таких красивих будівель ми виявили школу. Учителька із задоволенням дозволила сфотографувати дітей. Діти читали підручники, сидячи просто на підлозі.
Так, повільно пробираючись вуличками з дивовижними будівлями, ми дійшли до входу у форт. Вхід виявився безкоштовним, ми лише записали свої імена та країну Україна в журнал відвідувачів. Гід запропонував свої послуги, але досить ненав’язливо. Сказав, що бачив різних людей, з Італії, з Франції — а з України ще жодного разу не зустрічав.
Форт виявився майже як із моїх мрій. Спочатку ми побачили великий резервуар з водою і маленьку електростанцію. А потім пішли по стіні, навколо була тиша, лише літали зелені папуги з криками і тихо кружляли орли. Одного ми навіть бачили близько-близько — він гордо сидів на стіні форту. Так ми йшли і йшли, зі стін відкривався чудовий вид на місто, на пагорб Гірнар із храмами, куди нам належало йти завтра.
Потім ми дійшли до колодязя зі сходами, вирубаними в скелі – це дивовижне видовище. Вечоріло. Ми з’їли кукурудзу. Єдине платне місце у форте – це триповерхові буддійські печери, до яких ми не встигли – вони зачинилися.
Ще ми побували в старій мечеті, колонами вона дуже нагадувала ту, що ми бачили в Ахмедабаді. У цьому містечку всі дуже дивувалися білим туристам і дуже хотіли з нами сфотографуватися.
Сонце вже зайшло за горизонт. Ми поспішили до виходу.
Додому йшли барвистою вулицею, де продавали спеції та всяку всячину.
Вечеряли в ресторанчику неподалік від нашого готелю, тут пропонували єдину страву – безлімітний тхалі. Коштувало все це по 120 рупій (30 грн) на людину. Вам приносять велику страву з маленькими мисочками, куди наливають-накладають різні страви з овочів. Тут була тушкована капуста, картопля в спеціях і ще кілька страв незрозуміло з чого – але майже все смачно. До цього приносять різного виду коржики. Моїх улюблених роти з маслом я з’їла багато-багато. Вовчий усе дивувався, куди в мене їх стільки вміщається. Усе постійно підкладається. Їж скільки можеш. Ще були холодні закуски 5 видів - щось на кшталт аджики, гострих перців і таке інше. Крім коржиків ще приносять рис. Але коржики значно смачніші – тож рис ми поїли суто символічно. Наївшись до відвалу, і вкотре подумавши що шкідливо так наїдатися, попленталися в готель. Завтра рано вставати – на нас чекає пагорб Гірнар із храмами і 10 тисячами сходинок.
