Катманду дивовижне місто. Увесь час, поки ми блукали ним, мене не полишало відчуття, що я опинилася в минулому столітті. Ось ми потрапили на невелику площу, в центрі якої — традиційний невеликий храм, просто на асфальті торговці продають овочі — капусту, помідори, перець. Будиночки всі невеликі — дво- триповерхові, з красивими різьбленими дерев’яними віконцями. У багато будинків ведуть красиві старовинні різьблені дерев’яні двері. Усе трохи припало пилом — Катманду дуже запилене місто. Більшість місцевого населення ходить у пов’язках — пилом дихати неприємно.
Вуличної їжі в Непалі не так багато, як в Індії, зате багато міні-кафе, де варять у великих чанах момо — традиційні непальські вареники, переважно з м’ясом яків. Самі непальці такі заклади дуже люблять, ми теж їх полюбили — момо тут смачні й недорогі.
Дозвіл і картку для походів по горах ми оформили досить швидко, так само швидко довелося попрощатися зі 100 доларами — стільки коштували всі ці папірці на нас двох… Ходити в Непалі по горах — задоволення не з дешевих.
Ще швидше продовжили візу, це вам не Європа.
Щоправда, ми підготувалися заздалегідь, заповнивши потрібну анкету на сайті імміграційного центру.
По дорозі нам треба було роздрукувати цю анкету — зайшли у фотoцентр, у якому сиділа жінка років сорока. Вона щось робила за комп’ютером. Ми попросили її роздрукувати документ, вона довго не могла зрозуміти, що нам треба, зрештою, ніби як збагнула. З якоїсь причини відкрила фотошоп і давай намагатися копіювати туди наш документ..
Тут Вовчий не витримав і каже, давайте я вам поясню. Розуміла вона тугувато, щось там наклацала — у результаті анкета роздрукувалася не на весь аркуш, а лише на четверту його частину. Вовчий узяв ініціативу у свої руки — роздрукував як треба, але принтер виявився якимось паршивим — він дублював рядки, друкував усе нечітко й синім гидким кольором замість чорного. Тож ми, трохи заплативши тітоньці за муки, пішли шукати принтер далі. Знайшли практично одразу за рогом, де більш тямущий дядько роздрукував нам одразу все як треба.
Тут теж довелося витратитися, віза на 15 днів коштує 30 доларів з людини…
Сьогодні я розношувала свої нові гірські черевики. Вони виявилися такими важкими, що поки ми обходили всі ці інстанції — відчувалася сильна втома і дуже хотілося їсти.
Ми знайшли гарненький заклад для місцевих, з великим правильним чаном для варіння момо і з’їли одну порцію на двох. День був у самому розпалі, ми були далеко від туристичного Тамеля і вирішили, що пошукаємо супермаркет із цінами на печиво та горіхи без накрутки. По дорозі ще поїли момо, одна порція на двох швидко розчинилася в шлунку — просто на вулиці, на лавці, зате свіжі, з печі.
Йти було все важче й важче. Ледве волочили ноги. Пройшли ми за сьогодні багато. По дорозі з’їли ще морозива. Дісталися до супермаркету, який виявився нікудишнім. Але все одно купили там печива. На жаль, у Непалі, на відміну від Індії, ціни на печиво і на будь-які товари накручують як у нас — у кожному магазині своя ціна, а в Тамелі, де повно багатих туристів, ціни відповідно накручені досить сильно.
Нарешті дотяглися додому.
