День 26 3 лютого

Ума не приложу, чому ж усім так подобається Джайпур, а може люди просто не бачили нічого іншого? Центр старого міста справді рожевого кольору, точніше брудно-рожевого. Будиночки симпатичні, але після того, що ми бачили в менш розкручених місцях, — нічого особливого. Увесь центр — це суцільний ринок. Чого тут тільки немає: тканини, срібло, сковорідки, браслети.
Я взагалі не люблю великі міста, навіть у Європі, а в Індії — це просто капець. Треба мати сталеві нерви, щоб лавірувати між мотоциклістами, тук-туками, ухилятися від продавців, які налітають на тебе звідки не візьмись.
Може, все справа в тому, що у великих містах я завжди гублюся… У тому сенсі, що не знаю, що робити і куди йти… Мені здалося, що до великих міст треба ретельно готуватися, напевно знати, що дивитися і що робити, бо легко розгубитися. А ще все одно ніби переживаєш, що щось упустив, не досмотрів.
А в маленьких містечках можна просто йти навмання — і обов’язково вийдеш до того, що шукав.
З маленькими містечками набагато простіше подружитися.

По дорозі побачили популярний серед індусів ресторан-кафе — вирішили зайти. Зал був поділений на дві половини, в одній — гарний ресторан, в іншій половині — кафе. Тут продавали на вагу солодощі та різноманітні смажені пиріжки, серед них і качорі — круглі смажені пиріжки, які ми вже встигли полюбити. Вони коштували тут удвічі дорожче за звичайні, але все-таки начебто заклад цивілізований, та й уже хотілося їсти — вирішили перекусити. З’їли по качорі, воно виявилося велике й ситне.
Трохи відпочивши й набравшись сил, продовжити шлях.

Дісталися до Хава Махал. Чого тільки не писали про Хава Махал в інтернеті: і що це неперевершена будівля, перлина Джайпура, красивішого нічого на світі немає і так далі. І ось ми стоїмо навпроти Хава Махал, і в голові напружено пульсує думка: «І це все?»… Може, ми й справді переглянули занадто багато красивої Індії.
Так, симпатична будівля, незвичайної форми. Але порівняно з тими ж хавелі в Джайсалмері — просто тихо курить осторонь. Не кажучи вже про казкові повітряні палаци форту Мехрангарх у Джодхпурі, зроблені, до речі, з того ж пісковику. Тільки там робота набагато ювелірніша й вражаюча.

Крім того, постояти й просто помилуватися красою чогось у Джайпурі вам не дадуть. Лише ми зупинилися навпроти Хава Махал, як одразу підійшов індус зі стандартними запитаннями, звідки ми і як нас звати… Я читала про драбинку, яка знаходиться між крамничками прямо навпроти Хава Махал. Кам’яні сходи ведуть на дах, з якого відкривається гарний вид на будівлю. Цей індус теж запропонував піднятися по ній. Піднімаємося, індус іде за нами. Вид справді відкривається гарний. Але просто постояти й насолодитися краєвидом заважає індус, який не замовкає ні на секунду. Зробивши пару фотографій, збираємося йти, і тут індус настирливо запрошує зайти в його крамничку на цьому самому даху — тікаємо…
Йдемо далі до міського палацу. До палацу ведуть три красиві арки. Вхід до палацу платний, 400 рупій з людини, непогано…
Тут же чуємо російську мову — обертаємося, в оточенні жінок стоїть дядько з великим пузом, у чорній футболці з портретом Путіна. Дивитися гидко.

До палацу вирішуємо не йти, вже надто дорого та й що там дивитися, я не дуже пам’ятаю.
Трохи походивши туди-сюди навколо палацу, втомилися відбиватися від настирливих тук-тукерів, які мають намір відвезти тебе хто куди. Зрештою, наважилися проїхатися на такому гібридному велорикші, наче й вело, але з моторчиком. Водій нам здався більш-менш приємним, обіцяв покатати містом за 40 рупій. Сіли, їдемо. Він розповідає про те, що в Джайпурі багато різноманітних фабрик, ювелірних, текстильних фабрик, фабрик із виготовлення кашемірових речей. Ми поки не дуже розуміли, до чого він хилить. Тут він зупинився навпроти однієї з будівель і каже:
-Це дуже хороша фабрика срібних прикрас, зайдіть, подивіться
-Нам це не дуже й цікаво
-Ні-ні, там дуже цікаво — йдіть, це безкоштовно
Гаразд, пішли. Щойно увійшли в невелике приміщення, до нас одразу підбіг продавець із пропозицією провести нас на фабрику і показати, як у них роблять прикраси. Стало якось гидко від усього цього, від того, що так і намагаються тобі щось всунути. Вийшли, поїхали далі. Дядечко возив нас якимись дивними закутками, приїхали до ще однієї фабрики — цього разу текстильної. Та сама історія — «Ні-ні, зайдіть, подивіться, там дуже цікаво».
Пояснили, що ми приїхали не купувати, а місто подивитися і купувати нічого не збираємося — поїхали далі. Здається, дядечко зрозумів, але потім знову привіз нас до чергової будівлі ще чогось. Я вже заплуталася, до якої за рахунком і що в ній нам намагалися продати. Водій усе говорив, що тут усе дуже дешево, не те що на базарах. Ми з Волчим думали інакше — а раптом тут, навпаки, ціни завищені.

Проїздивши так близько години, нічого толком не подивилися, водій висадив нас на одній із центральних вулиць навпроти нібито безкоштовного музею антикваріату. Заплативши 40 рупій, вирішили зазирнути до музею. Музей являв собою комірчину з полицями, на яких громадилися старовинні моделі машинок, старі фотографії, посуд, у коробках були звалені прикраси — все вкрите товстим шаром пилу. Власник музею спочатку з ентузіазмом розповідав про свої експонати, а коли ми зібралися йти, настирливо заманював нас у свою крамничку поруч — «Тільки подивіться, у мене є чудові штани на вас, мадам». Від власника музею теж утекли, як то кажуть, із великими труднощами.

Пішли далі блукати містом. Я все раділа, що Джайпур ми залишили «на потім» — у такому місті дуже складно полюбити Індію. Хоча до середини дня я вже більш-менш звиклася з продажною атмосферою міста.

Петляючи вулицями — безкінечним базаром, ми звернули в маленький провулок, щоб скоротити шлях. Провулок виявився дуже колоритним — тут прості робітники вирізали з мармуру різноманітні фігури. Ці люди зовсім не були зацікавлені нам щось продати, тож можна було просто постояти й подивитися, як вони вправно працюють із каменем. Робота пекельна — дуже курна, хоч і працюють вони в масках — напевно, легені тільки так засмічуються — у своїх маленьких халупках робітників було ледь видно через дрібний білий пил.
Тут же випили по дві чашки смачного й дармового індійського чаю.
Трохи проїхали на велорикші, а потім пройшлися й вийшли до місця, де ми вчора вечеряли. Вирішили не міняти шило на мило і поїсти тут же. Замовили навмання якихось дві страви й 5 коржів із маслом — виявилося смачно.
Зайшли в кондитерську, в якій були вчора, думали купити якихось тістечок замість торта, але при ближчому розгляді нічого не захотілося. Ні мені, ні Вовчому — ми подумали, що це поганий знак, і нічого не купили.
Так і минув мій день народження. У подорожах складно святкувати день народження — ніколи не передбачиш, як усе обернеться і в якому місці ти опинишся… Джайпур якось не дуже сприяв святкуванню…
А може, просто треба, щоб поруч були батьки, ті люди, для яких це справжнє свято….